На відміну від попередніх творів, де автор розповідає про життя і діяльність великих українців у різні історичні періоди, цей роман присвячений порівняно недалекому минулому в житті українського народу,- 80-м рокам минулого століття, періоду, коли вже були ознаки розпаду СРСР, а українці починали сміливіше відстоювати національну ідентичність і мріяти про власну незалежну державу. Про цей переломний період у житті українського народу сказано вже чимало: політиками, вченими, публіцистами, а от осмислення цих вікопомних подій письменниками - не так вже й багато, тим паче, коли вони відтворені на тлі життя і діяльності наших сучасників.
Ми попросили шановного Левка Йосиповича Різника поділитись думками про свій новий твір.
– Пане Левку, Ви добре відомі як автор романів, новел та оповідань, які повертали українцям національну пам’ять, доносили правду про видатних людей, імена яких віками замовчувались. А ось Ваш новий твір “Апостол правди” - присвячений періоду, який багато хто ще пам’ятає, адже чимало наших сучасників були активними учасниками описаних подій, і мають власний погляд на процеси, що відбувались тоді у суспільстві. Що спонукало Вас звернутись до цієї проблематики саме зараз? Чи не бентежить Вас, як сприйматимуть персонажів роману не тільки літературні критики, а й широкий загал, тим паче, що серед героїв роману є загальновідомі постаті?
Що спонукало?.. Що спонукало відтворити в формі роману-хроніки події періоду 1981–1991 років історії України? Особливої спонуки не було. Все наче само собою відбулося… Спливло в душі – й лягло на папір. Якщо ти з юних літ кував зі себе літератора, котрий постійно всебічно цікавився історичними сплесками та плинним життя у політиці, в культурі, то не міг не зачудуватися дивовижним-дивом – реальною хвилею відродження твоєї “рідної Неньки” як самостійної держави по століттях російської окупації. Диво з див! “Могучий і нерушимий” на твоїх очах паде – розвалюється – і ти сприймаєш момент свідомо, підготовлено інтелектуально… За плечима ж роки літературної праці… А ще перебуваєш в епіцентрі подій – працівником Спілки письменників… Ще донедавна мріялось домогтися хоч би такого рівня автономії, як у країн “соціалістичного табору” Східної Європи, аж тут нараз соборна, суверенна, незалежна! Чисто вам подібне щось до “чорнобильської катастрофи”. Вибух реактора під час технічного експерименту… В Союзі – суспільний експеримент, оголошення перебудови ленінської моделі диктаторського соціалізму до “гуманного, демократичного…” “с чєловєчєскім ліцом”. А як тільки розпочато перехід влади від компартії до народовладдя, спалено критичну кількість партквитків, ліквідовано політичні концтабори, знято цензуру, то “процес пошол” настільки стрімко, що й на цілий світ загуркотіла вибухова хвиля. Все це, звичайно, було списане-переписане в ЗМІ, в публіцистиці, а мені запраглося провести власне дослідження психологічно й філософськи в питомій художньо-прозовій формі, мовби оживити час в душі читача. Нагадати, звернути увагу, торкнутися сердечних струн, розуму саме зараз, – коли імперсько настроєний Кремль палає жадобою реставрації “імперії зла”, знову перетяти шлях Україні до самостійного розвою, “братній російський народ” розпочав кроваву агресію проти “братнього українського народу”. Тож, українці, невже й цього разу в нас не вистачить мужності, розуму й сили відстояти свою незалежність і знову станемо “підніжком” Кремля-Москви, жертвою новітнього “голодомору”?!
Чи хвилююсь перед критикою чи відгуками живих прототипів? За це – ні… А хвилююся через інертність сучасного читача. Надто спадає читацька активність, – а отже й аналітична замисленість над політичним процесом. Тому люди легко стають жертвою хижих політологічних маніпуляторів і чинять надто несерйозно в серйозних політичних дійствах.
- Чи не за скоро ви підняли цю тему? Колись я чув таке висловлювання Романа Іваничука, залюбленого в історичній творчості, що “історія має відстоятися – аж тоді письменник може братися за відповідне осмислення її в усіх аспектах”.
Мене ворохобило до праці з двох поглядів. Насамперед – враження, що за два десятиліття, так би мовити, випали в осад майже всі елементи “вибуху” – “геополітичної катастрофи двадцятого століття”, – як пошкодував нинішній очільник-агресор РФ; майже змалів потік публіцистичних, наукових праць, присвячених тій епосі, а також – меморіальної літератури, – є спогади основних фігурантів – Єльцина й Кравчука… Ну і по-друге: шкода розлучатися з особистими спостереженнями, – ще в пам’яті чимало істотного від спілкування з безпосередніми учасниками “Руху”, проголошення Держави України в повному адміністративному обсязі – від Верховної Ради до посольського корпусу; визнання державами Світу, утвердження істинного статусу членства в ООН, розбудови структури основних державних інституцій.
– Художні образи Станіслава Борецького та його секретаря Ладика, навколо яких розгортається сюжетні лінії роману, змальовані Вами достатньо іронічно, можна сказати, навіть саркастично. Саме такими закарбувала їх Ваша пам’ять? Чи може на створення цих персонажів вплинув час? Все ж таки понад тридцять років минуло. Що Ви хотіли донести читачеві, виводячи цих персонажів на авансцену життя періоду 80-х років?
Позаяк тема надто відповідальна, той й взялося не простих носіїв на основних персонажів, а таких, що могли якнайповніше, як то кажуть, розумітися на річах… Володіли можливостями доступу до верхотури влади та відповідним інтелектом, умінням аналізувати політичні зрухи найвищого порядку. Обидва образи: Станіслава Борецького (Стаса) й Володимира Ладанівського (Ладика) – авторський витвір відповідно до задуму, але, розуміється, з орієнтацією на живих аналогів – ментально з “Львівської породи”. “Ладик” – філософ, психолог, доцент університету; “Стас” – видатний вчений, очільник Львівської академічної науки, близький до політичних зрушень. У стосунках між ними й основний романний конфлікт: “Ладик” дотримується візії, що філософська психологічна логіка підказує неминучу катастрофу режиму в характері “чорнобильському”; “Стас”, підбитий знаннями столичної атмосфери Києва-Москви, тримається переконання, що диявольський Кремль за століття переживав не один подібний виклик – і завжди виходив сухим з води, і “не питання”, що й цього разу не порадить собі. Дев’ятдесят перший рік надає свідчення, що “Ладикова” логіка переважає… У цьому, до речі, відправна точка для читача порівнювати, аналізувати й робити висновки з розвитку подій початку ХХІ століття.
А що текст позначений іронією, то це – стиль, колорит… Інтелектуально багаті люди не уникають у розмовах, суперечках іронізмів, – автор іде за правдою життя.
Цими образами хотілося зафіксувати в читача стани душ патріотів, які жили в часи, коли в душах горів єдиний вогонь – вогонь істинного патріотизму; душ – ще не заражених проявами меркантилізму, – що спостерігаємо нині серед державців.
- На мій погляд, Ви достатньо реалістично описали повсякденне життя і діяльність “вісімдесятників”, які стали будителями національного відродження у Галичині. Показали, що більшість з них дотримувалась подвійних стандартів: з одного боку, здавалось, були законослухняними громадянами СРСР, а з іншого боку – носіями національної ідеї, яку таємно проповідували серед своїх, так би мовити, людей. Чи правильно буде стверджувати, що задіяні в романі персонажі це - узагальнені образи провідників українства на зламі ХХ століття?
Кожен народ, який перебуває в колоніальній залежності, дотримується “подвійних стандартів” у суспільному житті: в ньому існує пам’ять про життя до колонізації, в душах свідомих людей прикрість поразки, а також марення щасливих надій; водночас значній частині підкорених доводиться працювати в установах режиму, нібито коритися… І хоча жорстока диктатура в “імперії зла” змушувала до абсолютного підкорення… через цілу систему контролю за населенням: заохочення людей до сексотства, втягування в агентуру силових структур, партійний нагляд, – однак неможливо було повністю згасити потяг до свободи. Тому за радянських часів існувало переконання, що служиві українці переважно думають одне, говорять в колі друзів – інше, виголошують з трибуни – третє, четвертим діляться вдома під периною. Природний стан суспільства в процесі наростання вибухової енергії перед визвольним чином. “Валєнродизм” – оспіваний ще Міцкевичем у поемі “Конрад Валєнрод”. Є окремі індивіди, що бунтують відверто, – з них поповнюються ряди дисидентів, що готові йти за ідею на тюремні муки, а більшість свої національні почуття таять глибоко, вступають у державні партійні структури, а у відповідний момент з них рекрутуються так звані націонал-комуністи, здебільшого істинні патріоти, – коли спалювали партквиток. Мене якраз і зацікавило: психологічно дослідити перехід націонал-комуніста в патріота. Тому я не прагнув показати саме “провідників українства” в узагальнених образах, а вивести загал, у якому сидить національний дух незалежно від того чи представники “загалу” служать під час режиму, чи є членами партії, чи в структурах таємних агентів КДБ… Якби не цей дух, то ніякі окремі герої-революціонери не зрушать усього суспільства до національної перемоги, – мусить бути система: герої, пов’язані якнайтісніше з патріотично настроєним загалом; власне, голова й тіло в органічних зв’язках. Як писав наш видатний психолог Степан Балей: “Чуття-бажання-воля-розум. Схил працювати для добра свого народу витворюється із вродженої всім людям склонности брати участь у переживаннях інших людей”.
- “Апостол правди” – твір панорамний: внутрішнє українське життя тут тісно пов’язане з епохальними змінами як в СРСР, складовою частиною якого була тоді Україна, так і на міжнародній арені. Чорнобильська катастрофа, падіння тоталітарних режимів у країнах Східної Європи, переговори і зустрічі керівників наддержав, зародження національно-патріотичних рухів у радянських республіках, криваві розправи в Азербайджані, Грузії, Прибалтиці, підготовка до підписання нового Союзного договору, ГКЧП, припинення існування Радянського Союзу, утворення незалежних держав на пострадянському просторі, Революція на граніті - це далеко не повний перелік історичних подій, які знайшли художнє відображення у романі. Зрештою, Ви, як письменник, не могли оминути їх своєю увагою, адже вони “здетонували” тектонічні зміни на планеті. Завдяки Вашому роману сучасне молоде покоління українців має змогу зануритись в оту непросту атмосферу тоталітарного суспільства, коли в ньому вже наближалась кончина “імперії зла” і зароджувалась незалежна Українська держава. Описані в романі буремні, доленосні події перебували тоді в центрі уваги не лише політиків, а й всього народу. Звісно, найгостріші дискусії точились серед творчої еліти - науковців, письменників, художників, акторів, чиї імена вже були добре відомі суспільству, і які, власне, йшли в авангарді боротьби за свободу. Не секрет, що з більшістю з них Ви були добре знайомі, адже зустрічались і спілкувались по життю. Хто ж серед цих численних персонажів, майстерно зображених Вами в романі, все ж таки “Апостол правди”? Чи виконав він свою місію у 80-х роках? І які уроки треба винести нашим сучасникам, прочитавши роман?
- Назва роману неоднозначна. І не може бути такою, інакше автор позбавив би читача найосновнішого в читацькій практиці – співпраці з автором. Читач долаючи сторінку за сторінкою (якщо автор вміє зацікавити), поглинаючи розумом і серцем пропоновані для роздуму життєві колізії, події, дошукується “апостола правди…” Одначе завершений однозначний образ весь час просувається перед читачем невловимий. Бо авторові нема сенсу… йому важніше тримати читача в напрузі – щоби читач сам собі творив той образ із окремих деталей… творив згідно своєї підготовленості, свого інтелекту, власне, свого “апостола правди”. Чому ж Т. Шевченко не розшифровує у своєму катрені, кого ж конкретно він чекає… ще лише чекає “апостола правди і науки?” Україна чекала на нього історично, чекала перед розвалом Союзу, чекала тридцять літ розбудови Української держави, чекає далі… Окремі риси його зблискують то в один час, то в інший, а цілости не видно. Щось є від “апостола правди” в моїх основних персонажах, проте… вся “правда” все ще попереду… в творчих задумах Бога-творця. Суспільству й належиться, з Божою поміччю, лише наблизитись-наближатися до формування в усіх іпостасях українського “Апостола правди”.
З автором роману бесідував
Ігор Мельник
